Традиції

Цвинтар для єврейської громади є найважливішим предметом інтересу. У літературі він має назву «Будинок вічності» або «Будинок життя», натякаючи на вічне життя душі. За релігійними уявленнями перебування у могилі мислиться тимчасовим. Після приходу Месії має відбутися Воскресіння мертвих, тіла обростуть тілом і повстануть із могил. Важливо зустрічати Месію у Святій Землі, тобто у Палестині, країні Ізраїлю. Тому бажано бути похованим в Ізраїлї. Насправді це було рідко можливим, тому територія цвинтаря символічно прирівнювалася до території Країни Ізраїлю.

Організація устрою самого цвинтаря теж відповідала цим релігійним уявленням. В більшості випадків ряди могил розташовувалися з півночі на південь, а самі поховання робили головою на захід. Таким чином воскреслі небіжчики, піднявшись із могил, дивилися б на схід, тобто у бік Святої Землі і могли б одразу попрямувати до Єрусалиму.

Простежимо традиційний єврейський обряд з останніх моментів життя вмираючого до облаштування могили покійного.

Згідно з єврейськими законами, заборонено наближати смерть людини, навіть на її прохання, при цьому на кожному лежить обов'язок виконати будь-яке прохання вмираючого, якщо воно не суперечить Закону. Вмираючого не можна залишати одного. Прийняти останній подих вважається проявом вищої поваги.

З моменту смерті і до похорону з тілом слід поводитися дуже шанобливо, тому що людське тіло створено на образ Божий, і неповажне ставлення до тіла - образа Творця. За єврейськими законами тіло було заборонено розкривати чи кремувати. Очі і рот покійного після смерті мали закрити найближчі. На підлогу стелили підстилку, тіло знімали з ліжка, випрямляли і клали на підстилку на підлогу ногами до дверей. Небіжчика накривали простирадлом. На огляд тіло виставляти було заборонено. У голові померлого ставили свічку. Залишати покійного в кімнаті одного було заборонено. Хтось із членів сім'ї чи будь-який інший єврей мав перебувати з ним увесь час, при цьому біля тіла бажано було читати псалми. У кімнаті, де перебувало тіло, було заборонено їсти, пити, курити і взагалі задовольняти потреби живих. Тіло не можна було рухати і навіть торкатися його без крайньої потреби. Після смерті людини у будинку відчиняли вікно. Усю воду, що була в будинку в момент смерті, потрібно було вилити, а дзеркала та дзеркальні поверхні бажано завісити. З моменту смерті і до кінця жалоби в будинку мала горіти негасима свічка або лампадка.

Під час підготовки до похорону тіло мало бути омито та очищено. Мили тіло ретельно водою кімнатної температури. Абсолютно чисте тіло мало бути послідовно і рівномірно омито щонайменше 20 літрами води. При глухівському єврейському цвинтарі для цього існувала миква. На очі покійного клали щіпку землі або глиняні черепки, після чого тіло загортали в саван із простої білої матерії. Взуття не одягали. Обмивання та загортання повинні були здійснювати обов'язково особи юдейського віросповідання. При похованні трун не використовувалося «бо порох ти і в порох повернешся».

Згідно з вимогами релігії, похорон повинен був відбутися, по можливості, у день смерті. У разі смерті в суботу, в єврейське свято або надвечір, поховання переносилося на наступний день, тому що в суботу і у свята відвідувати цвинтар не прийнято, а також не прийнято це робити і в темний час доби. Крім цих випадків, відкладати похорон навіть на один день було заборонено, оскільки затримка похорону — це додаткові муки для душі.

В останній шлях тіло виносили ногами вперед, при цьому нести тіло мали виключно євреї. На знак жалоби та відчаю від втрати близькі померлого робили «кріє» - надрив одягу. Це вважалося найвищим проявом скорботи. За батьками «кріє» робили з лівого боку, за іншими близькими — з правого. Не робили «кріє» на білизні та верхньому одязі (пальто). Після «криї» рідні в скорботі промовляли благословення (Благословенний Ти, Господь, Бог наш, Цар Всесвіту — Суддя праведний).

Під час поховання на тіло нічого не кладуть, у тому числі й квітів. Після того. Як могила засипана читали «Моле» (жалобну молитву «Кель моле рахамім»). Читали також «Ціддук га-Дін» (Виправдання Суду), псалми 17 (не читали їх у ті дні, коли не читали покаянної молитви «Таханун»), псалми 23, псалми 49 та Надгробний кадиш. Кадиш читали лише у присутності «міньяну» (10 євреїв чоловічої статі старше 13 років). Після цього давали пожертвування бідним, а ті, хто втішає, зверталися до скорботних зі словами: «Всюдисущий втішить вас і всіх скорботних Сіону та Єрусалиму». При виході з цвинтаря омивали руки, не витираючи їх.

Після похорону застілля ніколи не влаштовувалися. Після повернення з цвинтаря скорботним подавали трапезу співчуття: хліб, круте яйце та варену сочевицю (або боби)

Жалоба близьких родичів витримувалась протягом 7 днів. Найменший ступінь жалоби тривав 30 днів і рік. Весь час жалоби було заборонено їсти м'ясо та пити вино (за винятком субот та єврейських свят).

Згідно з Талмудом, протягом року після смерті душа кидається між земним і небесним світами, постійно відвідуючи могилу. Через рік, коли тіло остаточно розкладається, душа знаходить спокій на небі.

Функція надгробка на могилах у єврейській традиції – відзначати місце поховання. З одного боку, це необхідно, щоб не потрапити в зону ритуальної нечистоти, тому що могили не мають ритуальної чистоти. Священикам-коенам, для яких існували особливі вимоги щодо ритуальної частоти заборонялося відвідувати кладовища. З іншого боку, якщо душа покійного відвідує могилу, саме там із нею легше вступити в контакт. Відвідування могил цадиків (праведників та хасидських лідерів) стало особливо поширеним. Місця їхніх поховань сприймаються як святі місця, до них спеціально вирушають у паломництво, поряд з ними моляться та залишають записочки-квітли з побажаннями.

Надгробки ставлять не лише на місцях поховань людей. Ними відзначають поховання священних сувоїв і книг, що прийшли в непридатність. Відомі випадки встановлення пам'ятників на місцях, в яких були закопані в землю сувої Тори, осквернені під час погромів.

Єврейські надгробки на Поділлі слов'яни називали «болванами», в українському Поліссі – «колодами», на Глухівщині пам'ятники єврейського цвинтаря місцеве не єврейське населення називало «язиками». У єврейській традиції вертикальна стела із місцевого м'якого каменю називається «мацева». Для позначення самого єврейського цвинтаря на Поділлі чи на Буковині слов'яни використовували особливі назви — окописько чи окопище. Неєврейське населення Глухівського повіту особливого терміну для позначення єврейського цвинтаря не мало.